Пригоди в Горганах: чайникам від чайників

Останній раз у поході в Карпатах я був більше чотирьох років тому. В школі, десь десять років назад, ходив в складі туристичних груп по Горганах та Чорногорі під керівництвом прекрасного організатора туризму на Івано-Франківщині, педагога Романа Корниловича Свистовича. Після цього, вже навчаючись в університеті, організовував короткі вилазки на Говерлу, Ґрофу та сусідні вершини. Один раз сам зібрав команду, з якою пройшли успішно по маршруту Осмолода-Ґрофа-Паренки-Попадя-Синевир-Піскава-Осмолода. А дальше застій…

Всі ці роки серце краялось, коли слухав розповіді друзів і читав звіти й описи про здійснені туристичні мандрівки. Інтенсивний графік навчання в магістратурі в Могилянці та перший досвід роботи в бізнесі не давали можливості організувати активну екскурсію по Карпатах. Цього літа я вирішив будь-що повернутись в рідні гори та провести нескладний багатоденний похід по маршруту Осмолода-Кінь-Ґрофецький-Ґрофа-Паренки-Попадя-Синевир-Озерна-Боржава-Пилипець-Воловець-Долина.

Київ заливало дощами майже все літо. Грози змили кудись далеко в каналізаційні люки спекотні минулорічні дні…

Тому для мене головною проблемою в середині літа був вибір оптимального періоду для відпустки, щоби попасти на сонячну погоду. Крім того, необхідно знайти декілька бажаючих для включення в похідну групу, адже самому йти ризиковано. Погодні веб-сайти прогнозували дощі всередині та вкінці липня.

На основі власного припущення про обов’язково теплий та сухий початок серпня та згадуючи приємний, практично бездощовий, серпневий досвід походів по Чорногорі й Горганах 98 та 99 років, а частково й через безвихідь (літо закінчувалось), я остаточно вирішив йти в мандри старими стежками 6-7 серпня – на один тиждень.

В п’ятницю 5 серпня я ще доробляв останні завдання на роботі й ввечері виїхав з Києва до Івано-Франківська в улюбленому плацкартному вагоні. На той момент участь у поході погодились взяти мій молодший брат Юра та двоюрідний брат Славко. Зранку о 10 годині я вже був вдома – в селищі Перегінське, що знаходиться 25 км від Осмолоди.

На Передкарпатті буяло звичне життя. Як правило, в більшості сільських населених пунктів у цей час люди готують сіно на зиму, випасають худобу, починають збирати урожай, ходять в ліс по гриби та ягоди.

Протягом дня ми готувалися до походу. Все відбувалося поспіхом: зносили спорядження, я визначав маршрут. Настрій покращувався у передчутті початку виходу. Крім того, до нас приєднався ще двоюрідний брат Славка – Василь.

Але тиск часу зростав, перетворюючи спокійний рух речей у хаос.

Вирішили йти 7 серпня, в неділю зранку.

Вже перед виїздом почали з’являтись перші проблеми. В суботу ввечері перед збором та розподіленням продуктів мій брат Юрій сказав, що він не йде. Настрій почав погіршуватися.

Протягом ночі я ще продовжував роботу над невиконаними завданнями, закінчивши їх десь о другій годині. Зібрав рюкзак і ліг спати.

Зранку Юрко напевно зрозумів, що з нього будуть кури сміятися, якщо він залишиться вдома, і вирішив йти з нами. Виїхали з Перегінська до Осмолоди десь о пів на десяту.

Фотографія 1. Перегінське. Вдома перед від'їздом. Зліва направо: Василь, Славко, я, Юра

По дорозі листяні дерева все частіше змінювались хвойними. Русло річки Лімниці вужчало. Гори все ближче підступали до вкритої ямами дороги, змушуючи її вигинатись серпантином, як поранену стару змію. Через дві години автобус довіз нас до зупинки в Осмолоді й ми впевнено вирушили до Осмолодського КПП. Там взяли мобільний телефон у рятувальників і пішли далі.

Фотографія 2. Осмолода. "Залізний" міст через Молоду. Позаду видніється Ґрофа

Йдучи по ґрунтовій дорозі, ми відчували холодний подих лісу, який нібито попереджав про щось невідоме та трохи небезпечне. Оминувши притулок для туристів в Осмолоді, приблизно через два кілометри ми наблизились до розвилки Піскава-Котелець. У цьому місці є стенд, що показує орієнтовний шлях на Попадю та Ґрофу, необхідну кількість часу на маршрути тощо. Тут ми також могли почати підйом на Коня-Ґрофецького. Але за планом треба було пройти ще 3-4 кілометри до місця, вказаного зеленою стрілкою на рисунку 1, і рухатись вверх по червоній штрих-пунктирній лінії. Але не так сталося, як гадалося.

Рисунок 1. Підйом на Коня-Ґрофецького

По дорозі ми зустріли сім’ю з двома дітьми, які йшли на полонину Плісце, що під Ґрофою. Я вирішив розпитати їх про варіанти підйому на Коня-Ґрофецького. Нам повідомили, що рух запланованим маршрутом (червона штрих-пунктирна лінія) важкий, оскільки стежка дуже заросла та крута. Знайома їм група, яка йшла таким маршрутом в минулому, витратила багато сил та енергії. Альтернативний варіант, про який сказали нам туристи, – це підняття на хребет. Тобто, вийшовши на нього, ми б рухались далі по стежці, яка починається з розвилки Піскава-Котелець.

Подякувавши за інформацію, вирішили все-таки дотримуватися плану. Через декілька сотень метрів я чомусь прийняв рішення, що треба починати підйом. Вверх вела тракторна дорога. Я припускав, що ми звертаємо, ймовірно, зарано. Але побачивши гарну дорогу і врахувавши можливу відсутність нормальної стежки на запланованому маршруті (про що нам сказали туристи), почали підйом саме тут. Така чітка і велика дорога повинна все-одно привести нас до вершини найпростішим способом. Це рішення виявилося помилковим.

Ми напились води й почали рухатись вгору. Але перед тим я знову помилився, сказавши, що воду не потрібно набирати у фляги. Вона ще повинна зустрітись наверху по дорозі. Чому? Я точно знав, що далі на шляху до Ґрофи вода буде аж до полонити Плісце, яка знаходиться значно вище, ніж ми зараз. Тому майже впевнено, багато не роздумуючи, запропонував не брати воду. Єдиний, хто наповнив половину півторалітрової фляги, був Василь.

Гори почали перевіряти нас на витривалість. В перші хвилини підйому було чітко видно, що я і Юрко слабо підготовлені у фізичному плані. В той час як Славко та Василь були значно сильнішими й витривалішими. Крім того, Юрко з не найкращим настроєм сприймав некомфортні ситуації та значне фізичне навантаження. А труднощі тільки починалися.

Дорога почала зникати та заболочуватись. Ми рухались лісом по бездоріжжю, пролазячи через хащі, піднімаючись крутими важкопрохідними схилами. За планом до вершини дві години ходу. Але ліс не хотів випускати зайд зі своїх обіймів. Підйом ставав складнішим. Організм вимагав води, якої по дорозі не було і в найближчі години не буде. Літр живої рідини, яка була у Василя, ми ділили по одному ковтку на брата.

Юрко, як завжди, почав скаржитись та панікувати, погіршуючи ще більше негативну атмосферу. Я попросив Славка і Василя, як витриваліших, пити менше води; Василь взагалі добровільно не пив. Ще через годину ми присіли й трохи поїли соковитих овочів – помідорів та огірків.

Здавалося, що ліс нарешті відпустить нас і вершина вже ось-ось вигляне. Шукали вдалині прорідження з дерев. І знайшли, але до піку ще далеко. Ми пройшли тільки перший етап, досягнувши рідколісся та чагарників. Тут зупинились на 20 хвилин. Воду ділили між собою вже не ковтками, а корком від пляшки – по одному корку на кожного. Живої рідини залишилось дуже мало. Я просив зберегти хоча би трохи води на випадок якоїсь аварії. Юрко ліг під дощовик і почав дрімати від втоми і перевантаження, до яких він не звик у комп’ютерних клубах. Я подумав, що може краще повернутись назад. Адже у випадку погіршення погодних умов, травм тощо небезпека різко зросте. З іншої сторони стільки пройшли – здавалося, ще трохи і ми досягнемо цілі.

Піднімались вгору дальше. Небо стало ближчим і непередбачуванішим, посилаючи з-за гори кожні декілька хвилин нові і нові хмарини. Неначе граючи з нами в рулетку, гора і небо народжували то білих, то темних дітей. Але, на щастя, дощу чи поготів грози не було.

Час від часу тепла, м’яка трава з мохом затягувала ноги в землю. Ми йшли заростями малини напролом. Уважність послабилась до мінімуму: вже не боялись зустріти змію чи інших небезпечних тварин. Шелест вітру переривали дикі крики птахів, які попереджали лісових жителів про непроханих гостей.

Ось з’явилась і стежка. Всі зраділи. Нарешті досягнули заростей карликової сосни. Доріжка зникла, але дух все-одно був припіднятий – вершина повинна бути недалеко. Рух по заростях сосни був надзвичайно важкий – повзли, немов черепахи. Пізніше я прочитав, що швидкість в таких умовах – 300 метрів за годину. Але ми звернули трохи ліворуч і вийшли на розсип каміння. Якщо б ми дотримувались запланованого вдома маршруту, то напевно б піднімались цим розсипом. Тримаючись за сосни, щоби не зірватись з крутого кам’яного схилу, через півгодини досягнули перемоги – перша вершина підкорена.

Фотографія 3. Кінь-Ґрофецький

Фотографія 4. Кінь-Ґрофецький. Позаду Канюсяк

Фотографія 5. Кінь-Ґрофецький. Позаду Ґрофа

Фотографія 6. Кінь-Ґрофецький. Зліва Висока та Ігровище

Фотографія 7. Кінь-Ґрофецький. Позаду Ґрофа

Вершина гори виявилась цікавою. Вона знаходиться на межі поясу карликової сосни та каміння, вкритого лишайниками. Оскільки тут погані кліматичні умови для рослин – вітряна місцевість, то все покрито засохлими деревами, які не витримали важкої долі-випробування, що приготувала їм матінка-природа.

Кожен з нас вперше піднявся на Коня-Ґрофецького. Василь взагалі вперше побував вище 1500 метрів.

Але ми не могли спокійно милуватись красою гір – продовжувала мучити спрага. Так сильно пити я ще ніколи не хотів. Була десь п’ята година. Треба йти далі, щоби до темноти знайти воду та місце для ночівлі. Наша ціль – перешийок (сідло) між Конем-Ґрофецьким та Ґрофою, де повинні бути будиночок та вода. Вода, якою ми могли скоро почати марити.

Чіткої стежки, по якій можна спускатись, не було помітно. Ми стали фронтом через п’ятдесят метрів і повільно рухались вниз, щоби зачепитись за доріжку. Я був взутий в свої "фірмові" сандалі, в яких ходив у походи десь з 2002 року. В них зручно, бо можна йти напролом по болотах, переходити річки тощо не зупиняючись. Але поверхня сандалів потерлася і була дуже гладкою. Через важкі умови підйому та не найкращий настрій я був менш пильним. Спустившись з гори десь п’ятдесят метрів, я став на плоский камінь і підвернув ногу, відразу подумавши: «Боже, за що це нам!»

Я вже не раз пошкоджував гомілкостоп, коли грав у футбол чи баскетбол. Як правило, нога спухала, синіла через внутрішній крововилив, але все проходило і я не звертався у лікарню. Зараз травма була трохи серйозніша за минулі. В аптечці у нас містився звичайний бинт. Але не було ні пластичного бинта, ні джгута. Я не прослідкував за її підготовкою вдома. Така майже пуста аптечка нагадає про себе ще завтра.

Обв’язавши ногу бинтом та обливши її горілкою, я віддав рюкзак Славку та Василю і ми змогли рухатись далі. Знайшли стежку, яка як і показано на карті, простягається трохи ліворуч від вершини. Рано чи пізно вона повинна повернути праворуч. Але повороту все не було. Тому ми звернути праворуч самостійно, щоби не зійти з перешийка, і знову пішли лісом напролом. Єдине, що треба знайти – це поляну (позначена на карті на рисунку). Підійшовши до її краю, ми зможемо помітити стежку. Через декілька хвилин – поляна, ось і стежка. Досить швидко спустились до хатинки. Тут знайшли воду. Такою смачною вона не була ще ніколи. Ми пили з джерела і насолоджувались. Але ця насолода вже швидко вилізе боком.

Рисунок 2. Спуск з Коня-Ґрофецького до сідла

Вирішили не спати в хатині – розклали палатку. Ми знаходились на полонині, порослій лопухами. Я відчув щось знайоме. Такі полонини з лопухами розкидані по всіх Карпатах. Назви її я не знаю. Тут кожен з нас побував вперше. Вдалині видніється Кінь-Ґрофецький, а з іншої сторони – Ґрофа. Набагато неприступніша, ніж зі сторони Плісця. Підйом крутіший. Але на вершину веде чітка стежка.

Згідно з планом сьогодні ми повинні були ночувати на Плісці, пройшовши ще й Ґрофу та звернувши також до озера Росохан (Ґроф’янського ставу). Не так вийшло, як хотілося: я пошкодив ногу. Але оскільки міг більш-менш йти, то вирішили пропустити Ґрофу, Паренки, Малу та Велику Попаді, а натомість спуститись до річки Молоди та через Піскаву йти на Синевир.

Фотографія 8. На перешийку між Конем та Ґрофою. Вечоріє

Розпалили багаття. У передчутті смачної вечері котиться слина. Хлопці уминали зварену картоплю, аж за вухами лящало.

Частина 1 | Частина 2 | Частина 3 | Частина 4

Если Вам понравилась статья, поделитесь с автором сухариком!

Кстати у автора уже 7 сухарик!

+ 0